Уроки літератури рідного краю за поезією Б.Олійника

  

 Уроки літератури рідного краю

за поезією Б.Олійника

«Учімося совісно жити,

рідну неньку, землю й слово вкраїнське любити»

ВСТУП

Школа покликана виховувати не поетів, конструкторів чи вчених, а перш  — патріотів України. Бо з любові до матері, рідного краю, Вітчизни починається місія служіння улюбленій справі, шлях до людяності. Особливо це потрібно сьогодні, коли, на жаль, засоби масової інформації пропагують серед молоді в суперобкладинках насильство, захоплення сексом, розтлінну владу грошей, нажитих неправедним шляхом, витравлюючи поступово все людське в душах дітей і прищеплюючи натомість тваринні інстинкти, цинізм і як наслідок, — утрату віри в цінність людського буття, у суть власного існування.

Сучасне покоління втрачає здатність емоційного сприйняття, почуття співпереживання чужому болю. Поезія нашого земляка поета-філософа, гуманіста заступає дорогу паросткам нового «ринкового життя», які обплутують незахищені душі нашої молоді отруйними щупальцями.

Уроки вивчення поезії Б.Олійника підвищують інтелект дитини, вони, як ніякі інші уроки, впливають на внутрішній стан учня, за якого тільки й можливий процес співпереживання, духовного піднесення особистості.

Творчість Бориса Олійника допоможе формуванню національних цінностей, створює тло для виховання громадянської та загальнокультурної компетентностей школярів.

Життєвий приклад і вірші майстра вчать не бути байдужими, не ховатися поза спинами інших, не ображати слабших, не лицемірити, не опускати очі, не зраджувати.

Поетичні твори дають змогу адекватно оцінювати нові обставини та формувати стратегію подолання проблем, які виникнуть на шляху формування особистості в умовах політичних, економічних, соціальних змін.

Використовуючи на уроках та в позакласних заходах, присвячених життю й творчості поета-земляка, таких сучасних технологій, як критичного мислення, проектного та інтерактивного навчання зможемо просуватись у напрямі демократії відповідно до вимог світового інформаційного суспільства.

РОЗДІЛ 1

Цикл уроків літератури рідного краю

1.1.ПРОЕКТ  «Образ матері в поезії Бориса Олійника». 8 клас

Тема уроку: «Мати наша — сива горлиця».

Мета уроку. Розширити коло знань учнів про образ матері в поезії Б.Олійника; розвивати комунікативну та соціальну компетентність, виразне читання поезій.

Тип уроку. Інтерактивний урок вивчення нового.

Обладнання. Збірки поезій Б.Олійника, презентація до теми.

Рід наш – з кореня верби

Не шукай древніше знаті:

Умирають матері,

Та не вмре ніколи мати!

                        Б.Олійник

План

1. Син землі полтавської.

2. Велична пісня матері в українській поезії.

3. Збірка Б.Олійника «Сива ластівка» — талановите слово поета про нетлінну красу й велич матері.

4. Жити, як мати, працювати, як мати, любити, як мати.

Ведучий: На Полтавщині щедрій на хліба, пісні й таланти, загубилося невеличке село Зачепилівка. Захоплюючим і цікавим здавався Борисові світ. Усе полонило дитині душу: і легенди, і перекази, почуті від бабусі, і материнська ласка, і будні сільського життя, сповнені щораз чимось новим і дивним, від чого аж перехоплює дух.

«І були ми, — напише пізніше, — найгаласливіший і най різноманітній народ із усіх племен і народів на Землі. Ми — це хлоп’ята, команда, озброєна вербовими шаблями, до безтями закохана у трьох мушкетерів. Ми мріяли про Чапаєва і про справжні шаблі. У день ми налітали на будяки, а вночі вони стугоніли повз нас?

А літаки летіли над нами … А дороги брели кудись далеко-далеко, може аж у казку».

Тема материнства вічна. У грізний час війни П.Тичина написав сповнені безутішного горя й щемливої ніжності слова:

Матері забуть не можу …

Від Шевченкового «Там матір добрую мою» до оцього Тичининого зізнання українська поезія протягом віків співає величну пісню матері.

Уся ж бо краса світу, його безмежність і незбагненність утілилися для нас у жінці-матері. Вона — наша порадниця й розрадниця, наша наставниця й заступниця, берегиня й цілителька.

Перше слово, яке ми вимовляємо, звернене до неї, матері, що подарувала нам життя, трудом і мукою щоденного навчання нас говорити, бачити сонце, співати пісню.

Тому-то образ матері — це найдорожче нашому серцю … І рідний дім, квітучий сад, затишний степ — усе, що зветься короткими словами — «Батьківщина», веде нас по стежині життя.

Лиш «Вітчизна» почую —

І згадається мати мені,

Слово «мати» почую —

Одразу постане Вітчизна.

Із сучасних українських поетів Борис Олійник чи не найбільше віддав свого натхнення саме уславленню й возвеличенню матері.

Ось ця скромна книжечка під назвою «Сива ластівка» — унікальне явище в українській поезії, повністю присвячена одній темі — темі материнства.

Вона має глибоко автобіографічну основу, особливо яскраво образ матері постає із спогадів поета про далеке дитинство — важке, затьмарене війною, але водночас лише зігріте материнською турботою й ніжністю. І стали ці люди для нас рідними й дорогими — так завжди буває в талановитих художньо сокровенному суто особистому. Вони вміють надавати прикмет уселюдського.

Мати наша — сивая горлиця, — пише Б.Олійник. Запам’ятаємо це, і так назвемо свій урок.

 «Мати наша — сива горлиця».

Один із найяскравіших спогадів Б.Олійника про дитинство художньо висвітлено в поемі «Заклинання вогню», уривок з якої під назвою «Ми з матір’ю вертаємо в село», уміщений у збірці. Тут у гостропроблемній формі знайшли найголовніший вияв синівські почуття поета.

Сумовито й задумливо звучать перші строфи-спогади про повернення з міста в село, невдалої втечі від тевтона. Давно вже їх вдома поховали, а вони йшли по смерті до живих.

Вже 37 спливло відтоді літ,

Чимало в пам’яті роки покрали

та видимо одне, страшні покари,

Як рана наскрізна мені болить,

Обледеніле поле бою страшним видовищем

 врізалося в дитячу пам’ять

Те поле на мені, в мені лежить,

Чужий патруль по ньому важко гупа.

І тягнуть руки, зледенілі трупи,

І мертві коні тоскно просять пить.

Те поле, як вина, мені болить

О світе, та яка ж моя провина,

Коли всього 7 літ було ж — дитина!

Але за все на світі треба відповідати з тої миті, як на світ народився. І ще раз автор зробить цей філософський висновок, але вже в ІІ частині, де спогад про найдорожчу втрату, яка рано чи пізно невимовно страшним болем вразить ваше серце.

А я стою. Це я стою чи ні

Лопати … Сніг … І чорна прірва,

І сумно світиться обличчя мами

З-під жовтої хустини … у труні.

Ховала мати біль свій від дитини, щоб він не знав, як тяжко їй болить. Але що зробив би проти невмолимої хвороби, яка косить усіх, не розбираючи вислуг і чинів.

ІІ група. «Дослідники».

Про свою безмежну любов до матері поет говорить не тільки у віршах, а й у численних виступах, інтерв’ю, статтях. «Мушу з глибокою задумою схилитися перед матір’ю. З нею ми не бачилися цілими тижнями, бо угіддя нашого колгоспу лежали на 7-10 кілометрів од села й в жнива зачепилівці їхали в «степ» на кілька днів, то кожні наші зустрічі ставали справжніми святами. Це свято завжди зі мною — і тоді, коли я з Києва виривався  у рідні полтавські краї, до отчої хати, де на порозі, приклавши долоню дотиком до чола, мене зустрічала найкрасивіша й найсвятіша для мене жінка – мати, і тепер, коли її не стало і ми бачимося з нею тільки у снах».

Усе можуть наші матері, не можуть лише не старіти і йти від нас. Залишаються з нами материнська пісня і мамина доброта.

Тому й називається одна з поезій «Пісня про матір». Із пристрастю утверджується думка: поки живемо — маємо повсякчас учитися у матері високості духу, гарячої віри в добро, чесність, справедливість.

Презентація. «Пісня про матір».

Автобіографічною, водночас історично зумовленою закономірністю стала для Б.Олійника тема повоєнного вдовиного горювання.

У роки війни жінки, дівчата не могли без суму, сліз дивитися на життя, бо їх сини, наречені часто не поверталися додому, гинули в запеклих боях, захищаючи Вітчизну, наше сьогодення.

Невимовний біль, туга за рідним сином звучать у вірші «Як упав же він».

Тільки материнське серце здатне на відстані відчути небезпеку для своїх дітей. Можна без перебільшення сказати: найсильнішим є вірш «Дорога баби Катерини». Ця поезія змушує кожного з нас глибоко усвідомити високу й нелегку відповідальність, що лежить на плечах нашого покоління, — зберегти мир на землі.

Не будемо байдужими до самотньої старості, яка стоїть над воротами і кожного так печально жде.

Важкий тягар солдатської вдови, але немає для матері більшого горя, як пережити своїх дітей.

Роки, а то й десятиліття носити у серці невигойний біль.

Але доки живе пам’ять материнська, доти не канули у вічність й полеглі сини – солдати.

Ніхто не забутий.

Дорогі діти! Ті, що вже стали самостійними людьми, обрали свій життєвий шлях і досягли успіхів, крокуючи по ньому, маючи й власний досвід, усе ж залишаються дітьми своїх батьків. Тож мусять завжди пам’ятають, де їхній корінь іё хто їхня мати. Поет нагадує людям про святий синівський обов’язок: ніякі невідкладні справи, діла державні не можуть виправдати неуважність до матері.

Що вона в чорта за політика, як вона вже й матір заступа!

Якими б високими життєвими дорогами ми не ходили, отчий дім, простий, але мудрий досвід наших батьків залишаються тим ясним і цілющим джерелом, з якого беруть витоки найкращі наші душевні якості. Це джерело змиває нашу гордість зверхності, байдужість, душевні лінощі.

Треба зробити все, щоб не повторилася історія, описана у вірші «Чотири сини». Декламування.

Хай  найбільшою радістю, як і для ліричного героя вірша «Здрастуй, мамо!», буде зустріч з матір’ю.

«Здрастуй, мамо!».

Слово про матір хвилює всіх. Адже мати — це церковність, і духовність, що формує характер, і взірець саможертовної любові, і найвірніший друг у щасті та остання надія у найдраматичнішій долі.

Слово про матір здатне хвилювати й тих, для кого вона реальна постає лише в слові як душевна чистота, приглушена гонитвою за особистим успіхом, як приспана совість, як мимовільне, але щире каяття.

Мамо, вечір догоря,

Вигляда тебе роса

Тільки ти, немов зоря,

Даленієш в небеса,

Даленієш, як за віями сльоза,

Сива ластівка, сиве сонечко.

Це вірш і визначив назву збірки. Він настільки народнопісенний, що вилився у щиру пісню.

Ця поезія стверджує вічне оновлення й відродження.

Тут, «в єдності матері і сина», як основи майбутнього, Б.Олійник іде від великого Шевченка.

«Сива ластівка» — вияв найніжніших почуттів до матері. Оспівування її як ідеалу, до якого, як до зірки, прямувати нам усе життя.

«Сива ластівка».

Мати засіває землю життям, стелить стежки споришем, садить під вікном соняшник.

Заповідає нам у спадок найкращі людські якості: мудрість і ніжність, доброту і чесність, простоту і скромність, а сама тихо йде за життєву межу.

Але залишається вирощений матір’ю соняшник, що після її смерті продовжує світити людям. А нам треба оберігати його, щоб ніколи не гасло світло материнства.

Образ матері у творчості Б.Олійника домінуючий. Мати в нього — це міра всього доброго, чесного в житті. І я думаю, що, йдучи в життя, кожен перед нею й все життя повинні прямувати до її високого ідеалу. Жити, як мати, працювати, як мати, любити, як мати. З усією пристрастю закликає Борис Олійник і себе, і кожного з нас.

Віддай усе, що взяв і освятив. Ще більше, ніж узяв, зумів віддати.

Стоїть на видноті світла мати — у неї вчись, у цьому нетлінність нашого існування на землі, наше безсмертя.

Підбиття підсумків уроку.

Рід наш, з кореня верби.

Не шукай древніше знаті:

На фамільному гербі

Ми карбуєм вічне: « мати».

В чорнім горі і журбі

Нашу віру не підняти:

Умирають матері,

Та не вмре ніколи Мати!

Завдання додому. Вивчити напам’ять слова.

1.2. Урок «Особливості світобачення, громадянська позиція Б.Олійника». 9 клас

Мета. Поглибити знання учнів про життєвий шлях Бориса Ілліча Олійника; розкрити особливості світобачення та громадянську позицію; на прикладі життя і творчості письменника виховувати почуття патріотизму.

Тип уроку. Урок засвоєння нових знань.

Обладнання: видання творів Б.Олійника, презентація

Девіз: Я тим уже боржник, що українець зроду.

ХІД УРОКУ

Учитель. Красива й неповторна у своїй високості національного духу і безсмертного подвигу в роки Другої світової війни наша новосанжарська земля. Оспівана й прославлена у віках тихоплинна Ворскла з казковими краєвидами берегів надихає й сьогодні митців і просто небайдужих людей узятися за перо, щоб висловити своє захоплення, любов до тебе, синьоока Новосанжарщино. Ти дала нашому народові чимало славних синів й дочок, які звеличили тебе, прислужившись великій справі —  утвердженню України. Серед когорти славних трудівників Новосанжарщини ясною зіркою сяє ім’я Бориса Ілліча Олійника. Не густо на Полтавщині Героїв України. Отож ми мусимо гордитися й бути вдячними долі, що є земляками видатного письменника із світовим іменем. У кожного з нас повинна бути потреба душі,  — вивчати поезію Бориса Олійника. Сьогодні ми присвятимо урок вивченню життєвого і творчого шляху Б.І.Олійника.

Учень. Борис Ілліч так розповідав: «Село наше, Зачепилівка, де я 1935 року народився, хоч і невеличке, зате близько од райцентру Нові Санжари: отак десь кілометрів три з половиною пройти через лісок, луки, а потім мостом через Ворсклу — і ти вже в «городі».

… Я ледь-ледь пам’ятаю батька. Але десь, у підсвідомості, на дні мого серця, світиться невеликий міст через старицю Ворсклу.  Там ми попрощалися. Невисокий, широкоплечий, він ще раз озирнувся посеред мосту, махнув нам рукою і рішуче закрокував на Нові Санжари, до військкомату. За кілька хвилин міст злетів у повітря. Сапери поспішали: то був рік сорок перший. Наближалися фашистські танки …

У спадок від батька мені залишилися його вишита сорочка голубим по білому, кишеньковий годинник з римськими цифрами. Та ще пам’ять, розмита часом і відстанню в сотню літ.

Я був один у матері, до того ж дуже схожий на батька, отож вона берегла й заступала мене в усьому. А що з нею ми не бачилися цілими тижнями, бо угіддя нашого колгоспу лежали за 7-10 кілометрів од села і в жнива зачепилівці їхали «в степ» на кілька днів, то кожна наша зустріч ставала справжнім святом. Це свято завжди зі мною — і тоді, коли я з Києва виривався у рідні полтавські краї, до отчої хати, де на порозі, приклавши долоню дашком до чола, мене зустрічала найкрасивіша й найсвятіша для мене жінка — Мати. І тепер, коли її не стало, і ми бачимося з нею тільки у снах та спогадах …

Мені завше щастило на добрих людей. Завдяки їхній душевній щирості й сердечності я ніколи не почувався безбатченком. Вони вчили мене найвищого — доброти, щирості і принциповості.

Народ — це не безлика громада, а об’єднані воєдино люди, кожен зі своїм обличчям, характером і вподобанням. Кожен з них несе визначальні риси свого народу, як і народ — риси кожного з них.

… Я розповів про свою малу батьківщину — Зачепилівку. Хтось інший не менш закохано скаже про свою Лелюхівку, Солонці, Пологи, Руденківку, Клюсівку, Малий чи Великий Кобелячок … І мешканці ще десятків сіл, і все це, і всі ми разом складаємо не просто район, а безмежно красиве явище, яке іменується Новосанжарщиною».

І читець. «Дискусія з глобусом».

Ведучий. Дитинство Бориса Олійника, який народився 22 жовтня 1935 року минуло в с.Зачепилівка Новосанжарського району. Війна поклала суворі рубці на дитячі літа майбутнього поета та його перевесників, яким присвятив «Прощальний вальс».

Батько загинув на війні. У спадок від батька залишилася вишита сорочка голубим по білому, подаровані книги та кишеньковий годинник.

Батько мій не вернувсь,

Під дніпровською кручею

Він упав по-солдатськи,

В руках із гвинтівкою,

Під ворітьми,

Де літа мої проходили,

Я об спогади спіткнувся, мов загнузданий.

Виколисаний на твердих від роботи і ніжних руках матері Марфи Никонорівни та бабусі Катерини, залишився вірний їх пам’яті, воїнів-визволителів, друзів, учителів. (Звучить «Пісня про матір»). Розповідь учня про дитячі та шкільні роки.

У 1958 році закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет, журналів, був заступником голови правління Спілки письменників України. З 1976 року секретар правління Спілки письменників України, голова правління Українського Фонду культури з 1987 року.

… Побував майже в усіх «гарячих точках» міжетнічних конфліктів колишнього Союзу. Віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи. Дійсний член Національної академії наук України та Міжнародної Слов’янської академії. Автор 50 книг, які перекладалися й видаються мовами світу. У першій збірці «Б’ють у крицю ковалі» він без хизування заявив:

Спи спокійно, діду мій,

Спи спокійно, батьку мій,

Спи мій брате. Не всоромлю

Я ковальський рід міцний.

Я на повну міць свою

В сталь дзвінку невтомно б’ю.

Те, що ви недокували,

Я з синами докую!

Поетична збірка Олійника «Стою на землі» здобула визнання на рівні Державної премії СРСР (1975 р.) та збірка «Сива ластівка» відзначена Національною премією України імені Т.Шевченка (1983 р.).

Скрізь, які б не займав пости, де б не перебував під час відряджень — повсюди намагався по совісті жити, як веліли мати, рідна земля й батьківський родовід. «Мене не цікавить, що і хто з опонентів говорить і ще скаже про мене. Для мене найважливіше — не погрішити супроти своєї совісті, сумління й честі». Б.Олійник.

Читець.

Не погасне висока потуга Дніпра,

Не змаліє в отецьких криницях вода,

Доки є на землі хоч краплина добра,

І Марія Ісуса з небес вигляда.

Сатана, перекинувшись у крамаря,

Наші душі не зманить на діло криве,

Доки є на землі хоч зернина добра

І надія на Друге Пришестя живе.

Перебудеться горе і туга-жура,

І на камені зійде хоч росина добра,

І вмива Україну йорданська вода.

Приторкніться до струн золотих, кобзарі.

Ви повідайте предків святий заповіт:

Родять щедро пісні тільки в зладі-добрі,

На добрі, як на вірі, тримається світ.

Ведучий. Борис Ілліч доносить уперто до читачів своє наболіле в душі.

Живим — од полеглих …

Смертію смерть здолавши,

Ми говорити хочем:

— Ви

           не забули

                             наші,

Спалені порохом, ночі?

Ви,

          що родились в мирі,

Після останніх залпів?

Наші шинелі сірі

Сушаться десь на Альпах.

В наших старих пілотках

Носять сини каштани,

Наші цупкі обмотки

Вточені в меридіани.

Нас не діждались сині,

Нас не діждались карі …

В ночі терпкі осінні

Ми злітаєм з марень

Листом із осокорів

В думи дівчат красивих …

Тільки чому ж так скоро

Стали ви зовсім сивими?

А-а, ми й забули. Стійте,

Як же це ми забули,

Що не дійшли до стрічі

Рівно на відстань дула!

Не доповзли на ліктях …

Трохи …

               останні …

                           дюйми …

Ви ж не забудьте тільки:

Рівно на відстань дула.

Поезії визнаного світом земляка новосанжарців, за словами О.Гончара, «позначають творчі звершення того бурхливого, щедро обдарованого покоління, яке разом із старшими письменниками забезпечило українській літературі довготривалі і нині цілком почесне місце».

Коли ми розгорнемо книгу Б.Олійника у будь-якому  місці й почнемо читати вірші один за одним, то помітимо, що тема пам’яті у тій чи іншій формі наявна мало не в кожній поезії. Бо за Борисом Олійником «по пам’яті пізнає людину світ».

Читець.

Я прийду уже з посрібленими скронями.

Обважнілий під умовностями й узами

В той завулок з тополиними колонами,

Що тече мені від серця, наче музика.

Під ворітьми, де літа мої проходили,

Я об спогади спіткнувся, мов загнузданий.

І хлюпне мені тремкою прохолодою

Твоїх пальців лебедино-біла музика.

Я прийду сюди аж ген із того досвіту

Хлопчаком у полиняному картузику

І розстане сивий іній мого досвіду

У завулку, що гучить мені, як музика.

Ведучий. Борис Олійник дуже уважно вглядається в рух свого життя. Він прислухається до себе, до тих змін, які проходять у цьому невловимому часі.

Читець.

Літа вже не мчать,

                  як лошата прудкі в

табуні,

Повільно бредуть, як верблюди

                    в піску марокканськім …

Все легше когось підловити на

                                щирій брехні,

Все важче купитись на срібну

                    блошницю провокацій.

Ведучий. Гостре відчуття ритму сьогодення породжує філософські роздуми над сенсом життя на цій землі.

 Проблема пам’яті виникла органічно. Вона його робить непідробним поетом, а щирим, якому болить доля жінки-матері, ветерана війни, доля народу, України.

Читець.

Ми покоління пасинків війни,

Та не ждемо доплати від планети

За срібло молодої сивини:

Така вже нам судилася анкета.

Сини давно у силі і в порі

Уже й онуки дріботять у гості …

Не вчити їх, учених, важусь, — просто

Скажу під знаком отчої зорі:

— Ми з вами однієї крони віть.

Хіба що нам і найтихіший постріл

Гостріше, аніж вам, сини, болить,

Бо ми від кулі заслоняли простір …

Так хай обірветься спадкова нить

Між війнами — і розпадеться тліном,

Щоб ми лишились в пам’яті століть

Останньої війни останнім покоління!

Ведучий. Мотив пам’яті як єдності особистості й народу Поет постійно веде діалог з минулим і ніколи не пориває зв’язку з традицією, приєднується до неї, знаходить у собі творчу відвагу включитися в розмову великих поетів минулого, впрягаючись у той самий віз, який тягли до нього.

В день ясний і вночі горобині,

В рідній чи далекій стороні —

Ти в моєму серці, Україно,

Думою Шевченка гомониш.

Ведучий. Борис Олійник завжди усвідомлював високу місію поета, для якого кредо було й лишається незмінним по сей день: «Писати, як живеш, і жити, як пишеш …»

Читець. Вірш «Коли повернуся».

Читець. «Мій борг»

Я тим уже боржник, що українець зроду:

Бо доля, певне в гуморі була,

Коли у посаг нам давала землю й воду,

І голубого неба два крила.

Мій сизий чорнозем плодючий, наче жінка.

Історія глибока аж отерп.

Це, мабуть, тільки в нас на золоті обжинки

Завжди на похваті зі сміху литий серп.

Читець.

Ні, я не обраний на ролю месіанську.

Усе, що мав, і все, що на віку

Дісталося мені від долі-посіванки,

Несу його на спільну толоку.

Ведучий. У передмові до книги «Шлях» Борис Ілліч, підсумовуючи пережите, зізнається по-синівськи, отой сповідальний внутрішній голос душі вчувається у сказаному: «Чому навчило мене життя? Мені випало бути і на верхах — аж до Кремлівських, і на низах — аж до червоної риси, за якою вже світилася «казенна дорога». У мене була можливість перед цією рисою, аби порятуватися, якщо й не зрадити і друзів, і недругів, то принаймні, переступити їх; випало побувати у гарячих точках міжнаціональних протистоянь, під фронтальним, косоприцільним і фланговим вогнем. Знову ж таки у мене була можливість ухилитися: хай, мовляв, ще інші спробують.

Дякувати Богові, я не скористався жодною з цих можливостей: не переступив друзів і недругів, не ухилився од громадянського обов’язку, не витер чоботи об знамена, під якими наші предки захистили від коричневої смерті нас».

Підсумок уроку. Які ваші враження від уроку?

1.3.Урок-дослідження «Борис Ілліч Олійник — син України-неньки». 9 клас

Мета уроку. Учити естетично довершено висловлювати власні думки,  розвивати критичне мислення.

Обладнання. Збірка Б.Олійника “Шлях”, підбірка крилатих виразів за поезією Б.Олійника, презентація.

Хід уроку.

І.Актуалізація опорних знань і вмінь учнів. Літературний диктант “З якого вірша рядки?”

1. Це щастя — мати у вселенськім домі

Свої борги і місце у строю …

Я всесвіту боржник!

Але комусь одному —

Не був. Не є. Й не буду.

І на тім стою!

2. Ти в моєму серці, Україно,

Думою Шевченка гомониш.

3.А я іще й досі не вивів найважчу формулу:

Як повернуть вам розгублені в класах літа.

3. Та клич Шевченка крізь облуддя голе

Обрізаних указів і повчань,

Ти просвіти себе його глаголом

І, зрештою, самим собою стань!

4. Писати, як живеш,

а жити, як пишеш.

5. Мені не дозволяє совість

Негоду пересидіти в кущі.

6. Все наше од рослини на вікні

До вічної Тарасової муки —

Передаю синам своїм і внукам,

І не на день минущий — на віки!

ІІ. Робота в парах.

Виберіть одне із висловлювань поета й розкрийте його ідейний зміст. Які  рядки із віршів є афористичними? Чому Бориса Олійника називають сином України?

Гра “Мікрофон”. Учитель і учні класу вислуховують відповіді, вибирають найкращу відповідь, оцінюють, і ведучий пропонує цікаве повідомлення про поета.

ІІІ. Найактивніший читач  творів Бориса Олійника.

Завдання. Слухаючи відповіді товаришів, роблячи висновок із опрацьованого матеріалу, обґрунтувати, що допомогло Борису Іллічу завоювати всенародну любов і шану, здобути всесвітнє визнання?

Учень-“літературознавець”.

Істинний поет живе болями й радощами народу, а тому не може бути лише поетом. Життя Бориса Ілліча насичене активною громадською діяльністю. Поет так пояснює це. “Для поезії завжди знайдеться час, коли вона прийде. Якщо відчуєш, що вже перейшов на ремесло (бо я ж друкуюсь більше 50 років, можу будь-що заримувати — то це найстрашніше, коли ти імітуєш, цьому може хтось повірити, то треба самому зупинитися). Вірш “Я українець з роду”.

Учень-“дослідник" ( проблематика поезії).

Мабуть, Бог наділив його таким талантом, що ніколи поет не цурався рідного краю, материнської мови. Мені особливо цікаво було прочитати таке: “Ми особливий народ. Я вже говорив, що над Україною стикувалися 2 космічні кораблі, на одному з яких був індієць Шарма, космонавт. То вся індійська преса писала, що нарешті індієць із висоти космічного польоту побачив свою прабатьківщину. Ви подивіться на їхніх дядьків індійських вусатих і наших, вироблених на полі, загорілих — один в один. Індоєвропейська група. Так що в нас є всі основи ходити із високо піднятою головою. Без нас вони не обійдуться, тому я в Раді Європи кажу: “Що ж ви будете робити, коли ми виконаємо всі зобов’язання? У нас є наріжний камінь, на якому ми твердо повинні стояти. Європа вже проминула свій апогей, “вона згадує давно, ходить через 3 шари пластмаси й гудрону, а ми ще ходим по землі живій”.

Читання віршів.

Учитель. Пригадаймо, які твори називаються ліричними? У чому відмінність епосу й лірики?

“Літературознавець”: Головний персонаж ліричного твору сам автор, а тому в центрі уваги читача — його внутрішній стан, роздуми, враження, відчуття, прагнення.

Поетичні твори найчастіше належать до певного жанру за тематичним принципом виокремлюється:

·        пейзажна,

·        філософська,

·        громадянська,

·        любовна лірика (інтимна).

Учитель. Зробимо узагальнення.

Кожна літературна епоха має свою жанрову систему. Щоб визначити жанрову природу твору, потрібно враховувати особливості його змісту й форму.

—   Які ж риси можемо визначити ліричного героя Олійникових поезій?

—   Залюбленість у рідний край, у його простих трударів — чесних, мудрих, толерантних, безкомпромісних, чистих помислами й душею.

Борису Іллічу дуже боліло руйнування святинь, і він став на захист Чернечої гори, Хортиці; першим обізвався про увічнення жертв голодомору-33. Усіх не злічити добрих справ. Йому не байдуже, що “на світі є чимало пам’ятників великим, меншим, ще меншим і зовсім маленьким людям. Богам, божкам, боженятам. Пам’ятника ж учителю немає, як самому життю. Оскільки життя — просто життя. А вчитель просто вчитель. Я ставлю знак рівності між ними з повним усвідомленням того, що вчитель живе в кожній людині … 

У своїй ліриці Борис Ілліч вибудував вічний пам’ятник своїм рідним учителям Новосанжарської середньої школи та із маленького острівка — Зачепилівки — у вселенському морі життя мовою своєї  бентежної душі, зворушливим словом материнської мови.

Звучать вірші у виконанні учнів “Формула”, “Похорон учителя”.

Серед філософської лірики вирізняється медитивна. Думки і почуття злиті у тексті вірша в єдине ціле. … Визначмо за змістом вірша “Був чоловік” до чого прагне Б.Олійник? Читання підготовленим учнем напам’ять поезії «Був чоловік».

“Мікрофон”.  Які роздуми викликав вірш?

1.Думки поета передаються читачеві, примушують замислитись над таємницею людської природи.

2.Слухаючи вірш, роблю висновок: людина — це найвища цінність, досконалість на Землі.

3.Вірш спонукає до  роздуму про сенс життя.

4.Має глибокий емоційний вплив на читача. Життя — короткоплинне. Це дар Божий, його треба прожити достойно: без фальші, чесно, шанувати людей, землю, труд, берегти духовні цінності, “нести добро у світ”.

Читання віршів “Останній”, “Коли повернусь”.

— Яка відмінність у висвітленні теми, побудові форми.

Учень-“дослідник”. Так,  основною формою вираження авторської свідомості в поезіях є образ  ліричного героя, який максимально наближений до образу автора. Це чітко простежується у творчості Бориса Ілліча Олійника. Вірш “Останній” засвідчує вірність поета синівському обов’язку перед полеглими у роки війни, з піднесенням, урочистістю говорить Борис Ілліч про воїна-визволителя (“Останній”), про велич нашого Кобзаря (“Коли повернусь”).

Рольова гра. (за матеріалами газети “Вечірня Полтава”)

Ж. — Борисе Іллічу, поезія і політика — речі, здавалося б, несумісні. Як у вас уживаються політик і поет?

Б.І. — Ми у слов’янському світі живемо під девізом: поетом можеш ти не бути, а громадянином зобов’язаний. Така наша доля. А політика для мене — це, у першу чергу, національне питання. Тому й прийшли в політику, щоб допомогти зрозуміти і на верхніх поверхах, і в низах, що таке українська мова й український народ (а не натовп).

Ж. — Що ви знаходите для себе у своєму дітищі — Фонді культури?

Б.І. — Усі ці “нашивки”, які є в мене (голови постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській Асамблеї Ради Європи) — перехідні.

Поезія, фонд культури — те, що завжди буде зі мною. Фонд культури — це повітря, яким дихаю.

Ж. — Нині скільки галасу навколо статусу російської мови. Ви ж застерігаєте: біймося, щоб українська мова не стала мовою національної меншини.

Б.І. — Хіба можу говорити інакше? Я був одним із авторів закону про державність  української мови ще в радянській Верховній Раді й основним доповідачем з цього питання. Для мене існує єдина державна мова — українська, зрозуміло, що російській мові треба знайти статус, бо вона — не мова нацменшини (одна із 6 мов об’єднаних націй). Звісно її не можна звести, скажімо, до рівня гагаузької. Але ж їй віддано належне в Конституції України.

І я ставлю питання про створення Державного комітету захисту української мови (йдеться про захист від засмічення русизмами, полонізмами, безграмотними англійськими й німецькими термінами, які проникають у живе тіло нашої мови.)

Якось я говорив, виступаючи в Москві (я — один із співголів слов’янського форуму трьох народів: “Дорогі брати росіяни: перевірте, нарешті, повноваження тих, хто виступає від вашого імені. Давайте дружити без посередників. І вони мене зрозуміли, бо аплодували стоячи.

Учень-дослідник.

У поезії поета-академіка можна визначити такі основні теми:

·        сучасник і його світ;

·        історична пам’ять;

·        Україна і її майбутнє;

·        духовність, національні святині;

·        рідна земля, батьківщина;

·        звернення до образу неньки, коханої.

Таких задушевних, проникливих рядків про Матір (“сива ластівка”, “сиве сонечко”) не відшукати. Це даровано Богом нашому земляку.

Вірші про кохання зачаровують ніжністю, простотою, мелодійністю.

Говорили-балакали

Дві верби за селом

Потім тихо поплакали

Дві верби за селом,

А про що,

А за чим говорили-балакали,

 Потім тихо поплакали

Дві верби за селом?

(“Говорили-балакали дві верби за селом”)

В одному з ранніх віршів знаходимо поетове зізнання:

Я родивсь безнадійним романтиком —

Дон Кіхот в масштабі села …

А любов моя з синім бантом

До практичнішого пішла …

(“Романтичне інтермеццо”)

Вірш “Мелодія” перелився у музику. Не міг обминути цей шедевр Олександр Білаш і створив достойну змісту музику. Звучить пісня “Мелодія”.

Народжені пісні на слова Б.Олійника, на мою думку,  будуть вічними, як і Шевченкові. Музику пишуть наші талановиті композитори: Олексій Чухрай, Олександр Бурмицький й наш земляка П.Скубія. Звучить пісня “Чорний кінь на білім снігу”, “Сива ластівка”. Борис Ілліч скромно заперечує, що він, мовляв, не пісняр.

Підсумок уроку. “Мікрофон”.

1. Які думки і почуття виникли під час слухання пісень?

2. Які означення можна дібрати до слова «поезія» (Б.О.)?

3. Про що б ви запитали, зустрівшись із Борисом Іллічем?

4. Як би вам хотілося, щоб пройшов наступний урок, вивчення поезії Б.Олійника?

5. Яке кредо письменника?

6. Які б слова хотілося б сказати Борису Іллічу, коли б дійсно він підняв слухавку і сказав: “Я Вас слухаю …”?

7. На які роздуми наштовхнула наша розмова на уроці?

Завдання додому. Прочитати “Трубіж”. Виписати із матеріалів ЗМІ словосполучення, визначення, означення до слів “поезія”, “поет”.

1.4.Урок з елементами народознавства. Веселка слів-символів у віршах Б.Олійника. 10 клас

Мета уроку. Поглиблювати знання учнів про  тематику творчості, про роль символів у поезіях Бориса Олійника.

Виховувати почуття національної гідності, формувати духовно-ціннісне ставлення особистості до світу.

Розвиваюча мета. Розвивати естетичні смаки, виразність мовлення.

ХІД УРОКУ

Учитель.

І. Вступне слово.

Неповторний світ кожної людини, а в людей, наділених Богом талантом, — особливий. Багатство своєї душі вони дарують людям, передають духовні надбання нашого народу невтомно Й натхненно. Вони наші месії, просвітителі, рятівники нації. Чи можна уявити нашу Україну сьогодні без чистого, незамуленого джерела Олійникової поезії?

Вона — то синівська сповідь перед матір’ю, рідною землею, коханою. У ній пульсує й живе слово воїна-визволителя, який захистив грудьми твоє і моє сонячне майбутнє. Кожен вірш — то жмуток болю за втраченими у вирвах війни, співчуття забутим, обділеним увагою часто ситими внуками та правнуками, для яких наші духовні цінності стають «потрібними», як  Пузиреві пам’ятник І.Котляревського. Споконвічній народній пісні, «Кобзареві», оберегам немає місця в душах нашого підростаючого покоління. Мені хотілося, щоб ви стали ревними охоронцями рідного, святого набутку — спадщини  наших дідів, прадідів. Цьому (ми переконаємося) присвятив багато творів Б.І.Олійник.

ІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

Урок присвячено вивченню символів українського народу та їх значенню.

ІІІ. Усвідомлення та засвоєння змісту уроку.

— Що називається символом?

— Які народні символи ви знаєте? Які знайшли в поезії Бориса Ілліча?

Ділимося на групи й називаємо команду символом, який часто зустрічався у змісті віршів.

Учні швидко називають «Вишня», «Верба», «Дуб».

Повторімо правила роботи в групах.

1. Перед початком роботи обрати лідера, секунданта. Провести перевірку домашнього завдання. (5-7 хвилин).

2. Працювати так, щоб не заважати іншим.

3. Стежити за часом.

4. Повторити вивчене на попередніх уроках, присвячених творчості Б.Олійника. (4-5 хв.)

5. Уважно вислуховувати думку кожного і коректно давати поради, зауваження.

6. Презентувати роботу може будь-хто з групи (відповідати на запитання, запропоновані кожній групі окремо). Учні обговорюють дібраний удома матеріал про символ, який став назвою їхньої групи.

Наприклад, підготовлена відповідь про найпоширеніший в українців символ — вишню.

Як культурне дерево вишня відома ще з часів скіфів, із Подніпров’я поширилася по всьому світу.

У наших далеких предків ця рослина була настільки популярна, що існував навіть бог вишні — Керніс. Ім’я це покладено в основу латинської назви «керазус», «церазус».

Із богом вишні — Кернісом пов’язаний новорічний звичай. У Європі в минулому роль новорічного дерева виконувала вишня. Наші предки вірили, що для умилостивлення Керніса, щоб мати добрий урожай, запалювали на вишневому дереві свічки. Німці й собі запозичили у слов’ян традицію новорічного  прикрашання  вишні. Деревце в діжці ставили посеред кімнати до новорічних свят, прикрашали іграшками й запаленими свічками, посипали білим квітом … Воно мало дивовижний вигляд.

На вишню дуже впливає сонце, а восени довго стоїть вона у зеленому вбранні, виправдовуючи народну прикмету: доки листя з вишневих дерев не опало, зима не настане.

Має особливість вишня: вона дуже агресивна до яблуні. Остання під тиском вишні втрачає крону, дерево деформується, врожай гине. Тому садити їх поряд недоцільно. Знахарі вважали вишню цілющим і ритуальним деревом. Для тих, хто відходить у вічність, варили кашу з вишневої кори, додаючи цукор, цибулю й конопляне насіння.

 Ягоди  звичайної вишні є протиотрутою при отруєнні ртуттю, свинцем, корисні проти нервових розладів, як загальнозміцнюючий, сечогінний засіб.

Вишня полегшує стан при артриті. Антоціан, що містять плоди, блокує запальні процеси в десять разів ефективніше, ніж ацетилсаліцилова кислота (аспірин). До того вони не гірше, ніж вітаміни С і Е, зв’язують вільні радикали, що пошкоджують клітини. Рекомендується з’їдати два десятки плодів на день. Вишні очищають кров, виводять шлаки.

Це улюблене дерево загублюється.  Сьогодні безжально вирубуються садки, зникли вишневі алеї по обочинах доріг, які пролягали від села до села. То повернімося до традиції — посадимо вишеньку біля двору, про яку не забуватимете, будучи далеко від рідного порога. Хай це деревце буде рідним вам, як у пісні Д.Луценка «Мамина вишня», повертаючи вас у дитинство.

Читання віршів Б.Олійника. Презентація

«За рікою тільки вишні …»,  «Вишнева мелодія», «Од квіту вишень стало в світі так біло», «Пісня віхоли», «Тиша».

Оцінюються відповіді учнів. Група «Вербиченька» бере слово. Лідер дозволяє найбільш підготовленому учневі розповісти про символ України — вербу. Якщо є бажаючі з інших груп, то доповнюють зібраною інформацією.

Шанували вербу не лише слов’яни, а й древні греки та римляни. Греки присвячували її Гері — дружині головного олімпійського бога-громовержця Зевса. У Стародавньому Римі, за свідченням Вергілія, плакуча верба була символом смутку й горя.

З давніх часів український народ шанував вербу й оспівував її у чудових ліричних піснях, богатирських поемах — билинах, предивно чарівних героїчних думах. З усіх деревних порід, які ростуть на Україні, мабуть, після калини найбільше пісень складено про вербу.

« … В кінці гребля шумлять верби

Що я посадила.

Нема мого миленького

Що я полюбила …»

Верба тут символ самої України, її чарівної природи й трагічної долі. З особливою шаною і теплотою оспівував вербу й великий син українського народу Т.Г.Шевченко. У далекому казахському степу вона нагадувала йому рідну Україну.

« ..Реве та стогне Дніпро широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилі підійма …»

Великий Кобзар, відбуваючи заслання, направлявся з Орської кріпості у Новопетрівське укріплення. По дорозі на пристані у м.Гур’єві Тарас Григорович знайшов гілку верби й взяв її з собою. Прибувши за призначенням, він посадив її у безводному казахському степу на півострові Мангишлак. Вона прийнялася,  за сотню з лишком років, усупереч спекотному диханню пустині, перетворилася у могутнє дерево.

Там, де колись було Новопетрівське укріплення, тепер розкинулося місто, яке носить ім’я Тараса Григоровича. У центральному парку міста височить верба, посаджена Т.Г.Шевченком. Туристи з України, які там бувають, везуть із собою гілки цього дерева, зламані шквальними вітрами і висаджують їх у парках та скверах. Тепер у містах і селах чимало росте нащадків цієї унікальної верби.

У народних піснях часто називають вербу плакучою й журливою. Проте, як бачимо зовсім вона не плаксива, а чудовий життєлюб, порода невибаглива до клімату. Живучості та аскетизму вербі можна позаздрити.

В останні десятиріччя зарості верби в заплавах по-хижацьки вирубували, розкорчовували і травили худобою. Багато вербняків знищено під час будівництва на Дніпрі та інших річках великих водойм. У зв’язку з таким знищенням природи варто нагадати, що наші пращури з прадавніх часів селилися насамперед біля річок, які були найлегшими шляхами сполучення. Починаючи з третього тисячоліття до нашої ери, населення Придністров’я стало жити осіло й займатися землеробством. Очевидно, з того часу наші пращури саджають біля свого житла кілки верби. Не можна було уявити собі українське село без верби.

Тисячоліттями наші неписьменні предки жили у злагоді й гармонії з природою й не намагалися її підкорити або завдати шкоди. Вони не вирубували, а саджали верби на садибах і по берегах річок, біля криниць, навколо ставків і вздовж шляхів. Протягом багатьох століть густі крони верб надійно захищали подорожніх від літньої спеки або раптової зливи, стримували шквальні вітри, оберігали шляхи від снігових заметів. Ще й тепер інколи можна побачити тут старезні верби з дуплами й розлогими кронами, проте лишилося їх дуже мало.

Багато видів верби мають лікарське значення.

Отже, верба приносить людям різноманітну користь. Хай же шумлять верби скрізь над річками й ставками. Будемо вдячні вербі за те, що вона поруч з нами і служить нам вірно й безкорисливо.

Читання дібраних поезій, де згадується це дерево.

«Я приходжу», «Погоня … І постріл», «До землі», «Говорила-балакали дві верби за селом».

Учитель. Яка роль цих народнопоетичних символів у віршах неперевершеного лірика, публіциста, який за покликом серця, за підказкою власної совісті твердо стоїть на варті духовності традицій?

Учитель. Назвіть, будь ласка, які ще зустрічаються слова-символи у контексті віршів?

Учні. (група «Дуб»)

Є образи коня, дуба, тополі, згадується калиновий міст, рушник. Чому дуб був улюбленим деревом українців?

Дуб вважається у нас царем серед дерев, як лев серед звірів. О.С.Пушкін називав його патріархом лісу. Ця порода завжди вважалася на Україні символом слави, невмирущості,  волелюбності нашого народу, вірності в коханні й любові до Батьківщини. Недаремно українці присвятили йому величезну кількість чудових пісень, а поети — віршів. Писали про нього видатні письменники, малювали його художники. І така увага до дуба цілком закономірна.

Дуб живе до 500, а окремі дерева й до 2000 років. У висоту він росте 120-200 років, а в товщину все життя. Проте після 100-120 років приріст його по діаметру значно сповільнюється. В античному світі люди вважали, що боги створили дуб першим серед усіх інших деревних порід і рослин, а вік його дорівнює віку всесвіту. Так, знаменитий римський вчений Пліній Старший писав, що дуби мають один вік з нашою планетою й дивують своєю безсмертною долею як найбільше диво світу.

Греки будували храми в гаях, які вважалися священними. Дуб в них був символом слави, знатності й довголіття. У Стародавньому Римі дуб присвячували верховному богу Юпітеру, а жолуді називали божественними плодами. В античному світі героїв ушановували вінками з листя дуба й лавра благородного. Звідси походить вираз: «Спочивати на лаврах». Так говорять про тих людей, які, досягши певних успіхів, на цьому й заспокоюються.

Наші далекі предки обожнювали діброви, ретельно берегли ті масиви, які мали велике оборонне значення, будували в них системи оборонних укріплень і влаштовували засіки з повалених дерев. Пращурів полонили краса, велич і довговічність дубів-гігантів, що зростали в похмурій лісовій тиші, в таємничій зеленій напівтемряві. Їх вражала стійкість дубів проти стихійних сил природи, насамперед бур.

Наші предки помітили, що  найвищі і найбільш кряжисті дуби-велетні блискавка вдаряє частіше, ніж в інші дерева. Ці гіганти ніби притягують блискавки до себе. Така вразливість дуба пов’язана з тим, що він підіймається над іншими деревами, має надзвичайно глибоке коріння і служить провідником електричних розрядів з атмосфери в землю. Пращури-язичники цього не знали і обожнювали дуб, вважали його священним деревом, житлом і храмом головного бога — Перуна, володаря блискавки і грому. Вважалося, що в шелесті листя проявляється воля богів, яку вміли читати лише волхви і жерці.

Образ дуба у поезіях має особливе значення:

1.Посилює ідейне звучання поезії; викликає гордість за наших мужніх українців, стійких, сильних.

2. Звернення до улюбленого народного символу наближає поезію до серця читача; ріднить з материнською мовою, з краєм дитинства.

3.Мова поета стверджує, що Борис Ілліч — поет з кореня народного, глибоко знає звичаї, традиції земляків.

Читання віршів учнями: «Гей дуби мої — зелені хмарочоси», «Погоня … І постріл», «Притча про славу», «Тиша».

Підсумок уроку.

Що є характерним для поезії Бориса Олійника?

Заповнення таблиці «Характерні особливості поезії Бориса Олійника»

Традиційні риси поезії	Новаторство поета та індивідуальні риси
1. Сповнена любові до життя.	1. Звернення до образу простого селянина, конкретних осіб – учителів (В.І.Левкович, О.П.Вовнянко)
2. Спирається на традиційні образи національної поезії.	2. По-новому використовує існуючі виражальні засоби (комбінує, відкриває нові можливості уже використаних прийомів)
3. Бентежний, яскравий, динамічний.	3. Пейзаж майже відсутній в інтимній ліриці.
4. Звернення до властивих народній поезії символів, постійних епітетів.	4. Спрямованість на сферу духовного життя.
5. Утверджує високі ідеали і духовні цінності.	5. Зміна канонічної метрики за допомогою пауз, недомовленості, що надає довірливих природних інтонацій.
	6. Відмовляється від зовнішньої поетичності, патетики.
	7. Читаючи твір, ніби відчуваєш присутність людини, яка ділиться своєю радістю чи горем, думками.
	8. «Маючи талан лірика, він все ж — поет виразно епічний. Навіть вірші про матір, інтимні твори чи сільські малюнки подаються на тлі епохи, скрізь в усьому присутнє повітря часу». (Л.Талалай).

Оцінювання роботи учнів на уроці.

Завдання додому.

Простежити спектр кольорів, які «прижилися» в поезіях. Дослідити їх змістове і символічне навантаження. Читати поезії «Біла мелодія», «Чарівник», «Над Полтавою літо бабине», «Як упав же він», «Білий», «Пісня віхоли».

1.5.Урок-заповіт «Все минуще, неминуща тільки пам’ять». 11 клас

Мета уроку. Поглиблювати знання учнів про людські моральні цінності, допомогти учням скласти проект самовдосконалення, самоутвердження в житті.

Обладнання. Портрет письменника, відомого громадського діяча в обрамленні калини вишиваного рушника, висловлювання про поезію. Презентація «Героїзм захисників Донецького аеропорту».

ХІД УРОКУ

І. Літературний диктант

1. Який із кольорів улюблений Бориса Олійника? (Білий).

2.У яких поезіях він звертається до нього?

3. Які вірші починаються словом «пісня»? («Пісня про матір», «Пісня віхоли»).

4. Кому присвячено вірш «Похорон учителя»? (Вовнянку Олексієві Антоновичу).

5. Які символічні образи поширені у творах поета? (Сонце, вишня, кінь, верба, дуб).

6. Який вірш присвячений однокласникам? («Прощальний вальс»).

7. Який улюблений образ  народу — знайшов надійну прописку у творчості Б.Олійника? (Кінь).

8. Хто написав музику на слова вірша «Кінь» та хто її виконавець? (Олександр Бурмицький, Людмила Бурмицька).  

Чому Б.Олійника можна беззастережно назвати народним?

«Мозковий штурм»

§  Твори — не набір тем і слів, а мудра сповідь.

§  Пише про простих селян і для них.

§  Мова творів близька серцю кожного українця.

§  Цікаво пише і просто «відвертий у слові», довіряє найсокровенніше.

§  Порушує проблеми, які хвилюють душі людей. Живе для народу. Скільки зробив для збереження священної гори у Каневі.

§  Близькість творчої думки до наболілого роздуми читача.

§  Самоіронія і гуморок, з яким Борис Ілліч долає свої життєві дороги сприймається як щось дуже близьке.

§  Бо він — глибоко мудра людина, а народ для нього — перший навчатель і суддя..

§  Зробив багато для народу і для України.

§  Учить нас цінувати великий подвиг народу.

§  Пише про головне в житті України

Поки експерти працюють із висновками, підготовлений учень читає вірш «Останній».

Які почуття виникають при слуханні цього вірша?

«Мікрофон».

Учитель. Поетичною серцевиною циклу віршів, присвячених воїну-визволителю, воїну-переможцю, безсмертному подвигу тих, хто не повернувся з поля бою є «На березі вічності».  Доказом цього є те, що коли 9 Травня на мітингу виступив наш учень Гречкосій Роман з декламацією «На березі вічності» — то, здавалося, і вітер притих, небеса прихилилися до пам’ятника безіменному солдату, біля підніжжя якого на стільцях сиділи чотири учасники бойових дій. Старенькі вже, не мали сили стоячи вшанувати полеглих односельців на фронтах війни та один дідусь звівся … По закінченню виступу Романа він схвильований  віддав йому всі квіти,  й поцілував хлопчину.

Сприйняття Бориса Олійника як поета у кожного своє — відповідно до емоційної організації душі, її налаштованості на поезію взагалі. Перекласти загадковість поезії і вплив на нас, на мову логіки неможливо. Борис Олійник залишається вірним пам’яті полеглих і вчить цьому з непідробною щирістю, переконливістю збагнути, якою ціною було здобуто перемогу над озвірілим ворогом. Він усіх, хто захищав Вітчизну на ратному полі, називає будівничими суверенної України.

Кожен із нас бачив, як на футбольному полі проходить заміна гравця. (Із біографії поета знаємо, що він був і добрим воротарем). Підняв руку — і заміна не забариться. І в таких замінах різні причини: фізична травма, тактичні міркування тренера — це звичне явище.

Але у вірші поета-земляка, уславленого «Коли можна просити заміну» йдеться про воїнів Бреста:

Можна просити заміну в футболі.

Руки підняв, і дванадцятий номер

Вийде у свіжій футболці на поле

Крізь протоколи, параграфи й коми.

На стадіоні честі

В колі тіснім гармат

Грали вони під Брестом

Перший кривавий матч.

Місяць над сон-землею

Став їм за циферблат.

Строгим, як смерть,

                          Суддею

Совість у них була.

Час

         кулеметні черги

Вивели шрифтом куль:

«двадцять другого червня,

Рівно в чотири нуль-нуль».

Все!

       Кулемети presto

Вибили дробний марш.

…Так починавсь під Брестом

Перший кривавий матч.

Метод «Прес». Чи була у захисників Бреста можливість зберегти життя? У діалозі читачів з Б.Олійником на одній із зустрічей на запитання:

- Що найбільше цінуєте в людях?

- Вірність побратимству, чесність, — відповів.

- Чого не прощаєте? До чого ставитеся  вибачливо?

- Зрадництва? … — одповів він жорстоко, мов одсік. І замислився на хвилечку, і, зібравшись на силі, — бо прийшов після хвороби і ще трудно говорив, — закінчив: «А людські слабості розумію, бо й сам грішний, стараюсь бути до них терпимим».

Самозаглиблення. «Вільне письмо». Що ви знаєте про героїчний подвиг народу в роки Другої світової війни? Чи потрібно це знати нам, хто виріс під мирним небом?

- Що наказує сущим наш земляк?

- Які форми дієслова слугують цьому?

Повернемося до поезії «Коли можна просити заміну…». Як після першої строфи, де йдеться про те, що «можна просити заміну в футболі», різко змінюється інтонація із розважно-розповідної, якоїсь бездонної, вона, коли почалась розповідь про захисників Бреста, враз напружується. Ритм стає стрімким.

- Що додає безупинності у нагнітанні смислу?

- Повторно прочитаймо закінчення поезії:

      Ми не могли програти …

Наші тіла — кордон …

Ми не могли, мій сину …

Ми не могли того дня …

Бо попросить заміну —

Значить, руки … піднять

Презентація «Героїзм захисників Донецького аеропорту».

Складаємо «гроно»: Моральні категорії. Подвиг, Обов’язок, Пам’ять, Совість. Для письменника-гуманіста, це настільки важливі мотиви, що він не обмежується формою вірша, а звертається до інших літературних жанрів.

Дослідник. Місце поеми в художній палітрі Б.Олійника.

«Звертання Б.Олійника до жанру поеми обумовлене потягом до створення сюжетного словесного малюнка.

Для поета, як стверджують науковці, поема є тим жанром, який дає цілісно виразити важливу для нього ідею. Заслуговує на увагу те, що Борис Олійник зосереджується на досить актуальній проблемі — морально-етичній.

Усі поеми — це продовження більш повно й цілісніше виразити проблеми, які постійно розробляються ним у віршах і розв’язання їх — це успіх митця.

Як зазначає дослідник творчості Бориса Олійника Григорій Клочек: «Кожна поема у Бориса Олійника — концентрована енергійна спроба здійснити якомога повніше художнє вираження однієї з найважливіших і найдорожчих для нього ідей.»

Поема «Дорога» — це твір, у якому доступно для пересічного читача розроблена проблема вибору морально-етичного кредо.

Читання твору.

Питання: як жити, яким бути — основні, які стоять у центрі художнього світу майстра слова. Образи дороги, долі — свідчення глибокого знання фольклору. У творчості поета-сучасника віднаходимо чимало образів фольклорного походження.

Поеми «Доля» й «Урок» об’єднує досить важлива тема — тема пам’яті. Вона переросла із віршів «Доля» й  «Урок». Ця тема найболючіша й найбільш дорога для поета. Він намагається повертати раз у раз читача до минулого з метою виховання в людині відповідальності за все у світі — за минуле й майбутнє, за себе, за народ.

У поемі «Заклинання вогню» ця проблема теж розкривається з особливим «Олійниковим» підходом, що наштовхує до прагнення самовдосконалюватися до самоочищення людини.

Які ж прийоми об’єднують поеми?

У композиції поеми простежується:

1) подорож у минуле;

2) введення лірично-сповідальних фрагментів;

3) велика увага до змісту, що забезпечує художню організацію слова;

4) непримиренність до різноманітних антиподів моралі;

5) тема пам’яті постає постійно у власних спогадах чи у формі осмислення минулого.

Пам’ять про минуле перш за все «світла», поетична. Спогади поета про своїх учителів, однокласників, про першу закоханість свята й  непідвладна часові:

Зрадити може гвинтівка, кохана

                                           і навіть

Компас, дружина, хоч ти в її вірність

                                              затявсь.

Вір тільки в пам’ять,

Зраджують пам’ять. Та пам’ять — ніколи.

                                                      Затям.

Пам’ять, що стоїть на повний зріст на стезі нашого життя потрібна всім, бо «по пам’яті в людині пізнає людину світ.»

Підсумок уроку.

«Мікрофон». Що ви відкрили для себе на уроці?

Завдання додому. І група. Написати роздум «Бо з тої миті, як на світ родився, Ти в ньому вже відповідай за все», «Сповідь перед полеглими».

ІІ група. Виписати цитати, що ілюструють поняття «Пам’ять», «Совість».

РОЗДІЛ 2

Використання творчості Б.Олійника в позакласній роботі

2.1.Засідання літературної студії «Джерело».

«І ми вертаєм… у вічну казку… до матерів». Презентація збірки «Сива ластівка»

Мета уроку. Поєднати класну й позакласну роботу школярів, спрямовану на формування життєвих компетенцій, на розвиток їх пізнавальної активності учнів.

Виховувати любов до поетичного слова Б.Олійника, національну гідність, любов до рідного краю.

Обладнання. Книжкова виставка «У дзеркалі слова». Вислови про матір. Презентація «Пісні на музику П.Скубія»

Хід уроку

І. Вступне слово.

Наш земляк, визначний громадський діяч, талановитий поет, знаний у світі, написав, безперечно, багато високохудожніх, філософських творів, бо плідно й чесно працює на жнивному літературному полі. Та коли б і не було всього цього, крім «Пісні про матір», яка стала не тільки вершиною творчості Б.Олійника, а й української сучасної поезії. Це — шедевр у пісенному мистецтві. Ця пісня по праву набуває статусу народної. Хто виконавець цієї пісні? Слухаймо й подумки звернімося порухами своєї душі до рідненької матусі. (Прослуховування «Пісні про матір» у виконанні Ніни Матвієнко.)

«Мікрофон».

Які думки й почуття викликала пісня?

Учитель.

Які ще поезії про матір написав Б.Олійник? З якими образами асоціюється цей образ?

Слово надається «літературознавцю».

Ніхто з поетів, за винятком Т.Шевченка, Євгена Маланюка та А.Малишка,  не вславив святості жінки-матері. Не буде перебільшенням, коли скажемо, що Б.Олійник по-особливому не тільки з синівською любов’ю, а й філософськи утвердив безсмертність образу жінки-матері.

Для нього матір, по-перше, жінка-трудівниця, берегиня, охоронниця родинного вогнища, чудодійниця планети.

У віршах збірки «Сива ластівка», яка є творчим злетом поета, Б.Олійник називає улюбленими народнопісенними словами: горлицею, сивою ластівкою, сивим сонцем.

Зважте на те, що скільки відзнак, урядових нагород має наш Б.Олійник, він назавжди в обіймах слави, яку здобув невсипущою працею, але це не применшило його любов до рідної неньки, до своїх земляків. У  клопотах поет постійно. Він незмінний голова Українського фонду культури — це той центр, що живить нашу духовність, дає їй життя, підтримує юні обдарування.

Але за всіма невідкладними справами Борис Ілліч не забуває відвідати могилу своєї неньки Марфи Никонорівни, баби Химки. Ніколи, ні за які гроші й нагороди поет не продавав своєї душі й таланту. Уже й у поважному віці він, мудрий син, удостоєний звання Героя України, іде на могилу матері, на сповідь до земляків-новосанжарців.

Виразне читання віршів «Мамо, вечір догоря …»

Не став би Б.Олійник незрівнянним поетом, коли б цурався того кревного, що передано невсипущою матінкою-трудівницею, що взяв у «посаг» від землі новосанжарської.

Крізь його серце пропущено кожне слово, зігріте щирою душею, тому воно ніжно-трепетне й звучить по-особливому.

Хочеться відзначити факт, наведений Л.Горлачем у статті про поета «Крила таланту». На початку 60-х років спитали П.Тичину, що з ким би з молодих поетів він хотів би сфотографуватися? І старійшина української поезії назвав Б.Олійника, певно відчувши у початківця золоте зерно справжньої поезії. Поет виправдав довіру і надію свого вчителя.

Міцні зв’язки поета з народом, із животворними традиціями реалізму й народності — це корінь, ідейно-художня основа його поезії. Вірність народній ідейно-філософській основі особливо вигранюється саме у віршах про матір, образ якої проходить зримо через усю творчість поета й переростає в символ. Для дітей, для їх мирного життя, без стихій і життєвих катаклізмів, вона «прибрала планету, послала стежками споришу, навчила дітей, як по совісті жити …» Совість для Бориса Ілліча — це мірило людини. Минає час, і мати йде за межу життя, та лишається безсмертною — вона у долі своїх нащадків.

Поетичний ліризм настільки народний, що лягає ніжно на душу, підсвічується ніби із середини слова.

Автор дуже вимогливо добирає слова.

Мати сіяла сон

під моїм вікном,

А вродив соняшник,

А тепер: хоч буран, хоч бур’ян,

 хоч туман,

А мені — сонячно!

Усі, хто читав вірш й досі не спроможний був відразу з’ясувати значення слова «сон». Хтось гадав, то назва якоїсь трави, комусь здавалося — мрією: інші думають, що то щось примарне, але неодмінно пов’язане з людським щастям. За словником Б.Грінченка, це «семечки подсолнуха» — соняшникове насіння. Тільки нам, його землякам, без словника зрозуміле значення слова. У цьому  слові «сон» уловлюємо поетичну сутність образу.

Справжнім творчим досягненням є і тема «Дороги». В основі її — низка епізодів з минулого і сучасного, об’єднаних спільною ідеєю — «Дороги» як символу поривання, символу тих конкретних доріг, які довелося пройти людству на тернистих шляхах історії. Перед нами постають вражаючі картини — драми людей, які бачив поет-земляк зблизька, драми ідей, які переживав, проходять галереї образів і поважно в цьому ряду Матір.

Вона б таке повідала,

Що ніхто на світі не чув,

Я з-під серця її — повірите!

Аж чотири дороги течуть

Попід вербами та поза школу,

Понад цвинтарний вічний сум …

Українська мадонна, проста згорьована селянка, удова, щаслива мати — це найсвятіший образ, який уособлює Україну.

У баладі «На березі вічності» незгоєна материнська печаль Вітчизни виривається зойками «Сину-у». «І листом осіннім спада над колискою: «Мамо …»

Читання балади.

Читання віршів. «Мамо, вечір догоря».

Презентація. «Пісні на музику П.Скубія».

У чому магнетизм слова Бориса Олійника? Як розумієте вислів: «Умирають матері, та не вмирає ніколи мати».

Метод «Прес».

Учні висловлюють свої думки, починаючи словами: «Я вважаю, що …» Пояснюється причина появи такого висновку, тобто на чому ґрунтуються докази ( … тому що). Наводяться приклади, додаткові аргументи на підтримку власної позиції ( … наприклад).

Підбиття підсумків уроку.

 Оцінюється  робота учнів на уроці.

 Завдання додому. Вивчити вірш (за вибором напам’ять). Простежити, як поет застерігає сучасників від духовного звиродніння.

            Звучить пісня, птахом злітаючи в небо — до «вічної зорі» — матері.

«Сива ластівко,

Сиве сонечко.»

Написати лист неньці, присвятити розповідь, оповідання матері. Якою я хочу бути матір’ю.

2.2.Класна година за творчістю Б.Олійника «Я тобі засвітюсь, як нікому іще не світивсь»

Мета. Спонукати учнів аргументовано висловлювати власні думки, розвивати образне й критичне мислення.  Визначати й коментувати основні мотиви, роль художніх засобів, символічність образів. Формувати морально-естетичні цінності школярів, розвивати естетичний смак.

Обладнання.  „Кохання – це щастя?” Презентація

Хід заняття

1.Вступна бесіда.

- Що таке кохання?

Мета „мозкового штурму” в тому, щоб від усіх учнів протягом обмеженого часу зібрати якомога більше обгрунтувань цього поняття.

Відповіді записуються на окремих аркушах паперу, а по ходу закінчення записів —  приколюються на дошці навколо слова  „кохання” й таким чином складається «гроно».

 Усі слухають, а один із учнів перечитує ідеї.

Учитель. Допоки живе людина, квітнуть мальви — доти митці писатимуть про кохання для нас і про нас.

Я приєднуюся до ваших роздумів.

Це високий злет душі, таємниче ніким не розгадане, не вивчене, безмірне і сокровенне почуття , якому присвячували свої твори у всі часи митці слова.

Читання поезій „Я до тебе йшов”,

                           „О жовтий квіт поезії”,

                           „О дивна ніч”,

                           „Мелодія”.

Ці поезії важко коментувати , бо вони – це порухи душі. Не просто слова, художні засоби, віршові розміри – усе це зникає з поля зору, коли вимовляєш рядок за рядком.

                                             Мелодія

Заболю, затужу,

заридаю... в собі, закурличу,

А про очі людські

засміюсь, надломивши печаль.

Помолюсь крадькома

на твоє праслов’янське обличчя,

І зоря покладе

на мовчання моє печать.

Забіліли сніги,

забіліли на цілому світі.

Опадає листок,

як зів’яле чаїне крило,

Там де ми відбули,

Там, де наше відтьохкало літо, -

Забіліли сніги... забіліли сніги...

замело.

Це приходить, мов сон.

Це приходить до мене із марень:

Теплий шепіт і схлип... чи сльоза,

чи роса од ріки?

І на обрій вечірній

 ляга, мов на еллінський мармур,

Ледь означений профіль

і тиха лілея руки.

Я для інших одвідців,

я під серцем сховав свої квіти.

Я від ока чужого

 туманом осіннім укривсь.

Але якось вночі

 підійди і торкни мої віти –

Я тобі засвічусь,

як нікому іще не світивсь!..

Заболю, затужу, заридаю... в собі,

закурличу.

А про очі людські, -

засміюсь, надломивши печаль.

Помолюсь крадькома

на твоє праслов’янське обличчя,

І зоря покладе

 на мовчання моє печать.

  Сплав народнопісенного та індивідуально-літературного стилів поет виражає у змісті, у формах творів близьких до народнопісенних.

Дуже часто в народній пісні дівчина порівнюється з весною. Весна - молодість. Від цієї багато раз повторюваної фольклорної паралелі відштовхується у своїй творчості

 Б. Олійник. Якщо весна - це юність, то літо - це повноліття, а осінь, зима  - похилий вік.

 Уся інтимна лірика поета зіткана із образів. Услухаймося в образи сизих осінніх туманів, вересневого надвечір’я, далекої зорі, сповільненого поруху крила, білого цвіту вишень, умираючого листя, синьоокої дівчини, яка стоїть „на порозі високім, ”жіночого профілю, ледь означеного на тлі вечірнього обрію, сивого журавля, якому вже не бути білим лебедем.

 Читачам, котрі ознайомляться із віршем „Був я вітром” та „Летів до тебе турманом” западає в душу і зміст, і мова, динамічність.

Використання традиційної образності  та уособлення – це один із способів чарівного сплаву, магнетизму поезій. Засвоївши думку й почуття, що створили форми  слова мови, читач опановує цю форму й в ній дістає ключ до скарбниці народного духу.

  Виразно простежується фольклорність у названих творах.

 Вірші „Був я вітром ”та „Летів до тебе турманом” – це в деякій мірі інтерпретація прислів’я.

 „Дівчина – як тінь: ти за нею, вона від тебе, ти від неї , вона за тобою”. Та ці твори побудовані на найбільш поширеному у народній творчості прийомі:

    Був я вітром, був я лютим, був я нордом,

   Став я ніжним, став я птахом і крилом,

   А якось мені зустрілась вельми горда –

   І прокинувсь я вранці джерелом.

  Лепечу тепер струмочком біля хвіртки,

  Шепочу їй, хоч устами приторкнись,

  А вона собі примхлива, наче скрипка,

  Випадає з мого оркестру – хоч втопись.

Борис Олійник низько схиляє посивілу голову, усвідомлюючи високість народної етики кохання, тому й звертається до форм близьких до народнопісенних. На цьому етапі доцільно згадати народні пісні  про кохання .

Автор дуже вимогливо, навіть у поезіях про кохання, ставиться до змісту . Моральні константи  як Правда, Совість, Честь, зазвичай на першому місці, щільно пов’язані з часом. Поет „не обуднює” кохання, органічно не приймає його заземленості:

Все ж одного дня я зваживсь доторкнутись білих рук;

Її брови стрепенулись, наче крила,

Поманула обережно дивних птиць, озирнувшись доокруг,

І відчув я... досвід жінки в глибині її зіниць.

Я промовив їй „Добридень”. Проминув і заспішив.

Щось мені перегоріло до сухого попільця.

І заплакало, забилось давнє й чисте у душі:

Що, якби почати знову, я б не прагнув до кінця.

Саме в цьому виявляється народна етика кохання – будь за що треба зберегти чистоту і його цнотливість.

Кохання – категорія людських ніжних почуттів. Вона вічна: не минає, не зникає, озивається до кожного з далеких полустанків юності, де зупинився закоханих день.

Вірш „О жовтий  квіт мелодії розстань”.

А можна б раптом перейти межу,

І ти – моя. І к бісу всі розлуки.

Сказати полустанкові „Прости”

Набридли рейки. Часу до спокою.

Але й тоді б вже й ти була б не ти

І я б не був самим собою.

Учитель. Олійник своїми віршами навчає берегти свіжість почуттів.

Дається завдання юнакам і дівчатам, дібрати асоціативні ряди до слів „вірність ”і „зрада”. Із словом „вірність ” асоціюються – безкомпромісність, несхитність, мужність, сміливість, альтруїзм, любов до Батьківщини, рідного краю, коханої людини.

Зі словом „зрада” – користолюбність, нікчемність, слабодухість, егоїзм, безвідповідальність, боягузство, безпринципність, пристосуванство, ненаситність.

У  поетичному світі Б. Олійника простежили:

  1) сталість наскрізних образів , як у народних піснях (кінь, птах, крило, ворон, журавель, верба, сонце, соняшник);

  2) надзвичайна обережність у використанні фольклорних образів;

  3) створено власний морально-етичний кодекс.

Учіться ніколи не збіднити своє кохання, бо це „коштовний камінь, гра барв якого змінюється з кожним роком, навіть місяцем, і найдивніше, що володарем і повелителем цієї гри барв є той, кому самоцвіт належить”.

 „Що мусить плекати людина у своїй душі, щоб пронести це почуття крізь роки?”

-         бути ніжним, уміти прощати дрібниці, не бути егоїстом;

-         любов – це поле праці, яке вимагає багато зусиль, терпіння;

-         кохати – це жити красиво, думати красиво, а для цього читати книги про кохання;

-         кохання – союз душі й тіла, розуму й ідеалу, щастя й обов’язку;

-         любов – це повітря в житті;

-         тільки розумна людина здатна на високі пориви;

-         кохання – несумісне із грошима, матеріальними вигодами.

Учитель. Але кохання може поселяти в душу і тугу.

Учень. Гіркоту зневаженої часом зрадженої любові висловив поет не в однім рядку своїх поезій. ”Та якась печаль глибока заворушиться в тобі, прийде раптом одинокість, стане журно, як вербі. І за чимось  - ах, за чимось – заболить далекий біль”.(„Я приходжу”)

У поезіях про кохання перше , нерозподілене – стільки цнотливості, ніжності, а не розчарування. Звучить у вірші жаль до людей, нездатних  на політ почуттів, які маскують фальшивою прозою, псевдощирістю своє справжнє єство, нікчемність душі.

Але ж ви окрутили навіть гетевського чорта.

Театральним поворотом голови.

Такі люди викликають нехіть і смуток.

Читається вірш ”Іронічний танок”.

Образ високого кохання залишається для Б. Олійника на віддаленій межі, яка була щораз іншою.

Читання вірша „Повернися”

 Так негадано ця осінь

Закурликала над степом,

закружляло, заячало над чолом.

Так неждано за плечима

Затужилось мені небом,

застогнало висотою під крилом.

Похилилось вечорово, зажурилося, як вербам,

Защеміло перегірклим полином.

Журавлі лишають гнізда,

Холодком дихнули хмари.

Мерзнуть пальчики манюні у беріз.

Бач, і ти зібралась в ірій

З своїм судженим у парі,-

Я ж крилом до цього берега приріс.

Тільки чом це потемніли

Твої тихі, твої карі,

Твої очі затуманились до сліз?..

Дослідник творчості Б. Олійника у статті «На бистрині сучасності» писав: „З любовних мотивів поет знає лише один: спогад про перше кохання – неосвічене, безодвітне, яке лишилося в пам’яті хіба що згадкою про русу косу до пояса, що її можна тепер назвати золотою”. Але річ у тім, що вона повинна бути золотою і недосяжною. Людина мусить берегти ідею високого кохання, його критеріями оцінювати сутність людських стосунків і не наражати на мілкоту почувань, приземленість і пошлість, і не черствіти при цьому душею. Підносити цією ідеєю своє щастя , аби не перекинулося воно з Синього птаха на важку домашню птицю. Боязнь такої приземленості й відбилася у рядках вірша. «В снах безжурного дитинства смак польоту я відчув…»,   або:

Вже твоя коса, як у диму,

Лиш мені ти світиш юним станом...

Стала ти дружиною йому, А мені зорею стала!

У поезії про кохання, яке б воно не було, але це щастя. Це радісне  відчуття ліричний герой вимальовує „сонячним променем на березневому небі” („золотим по голубому напишу тобі „Весна”.)

Щиро звучить сповідь, але залишається, по-олійниківськи, невисловленим, неоголеним кохання, незримим для стороннього ока, бо висповідується „голубим по голубому”. Запам’ятовується крилом синього птаха на горизонті Долі.

Хай струменить у ваших душах поетове слово, зустрічайте людей із світлими помислами, здатними вірно кохати. Будьте сонячними й великодушними, бережіть і шануйте, звеличуйте людське в людині, будьте коханими і вас хай вірно кохають.

ВИСНОВКИ

Літературне краєзнавство — найважливіший аспект у формуванні національної гідності, особистісно орієнтованого учня. Вивчення фактів дотичності біографії письменника, пропонованого навчальною програмою, завжди викликає на уроці неабияку увагу, зацікавлення. Творчість Бориса Олійника — феноменальне явище в сучасній літературі й має неоціненний вплив на виховання любові до малої батьківщини, до святинь народних, звідки починається любов до України.

Поетичні твори неперевершеного майстра слова, знавця історичного минулого, звичаїв, традицій рідного народу дають змогу виховувати в учнів моральні цінності, людське в людині, плекати нашу віру, дух, любов до поезії.

Екскурсії в Зачепилівку, звідки пішов у великий світ сільський хлопчина, спогади однокласників Бориса Ілліча допомагають переконатися, що не лише таланту, а й невсипущій, наполегливій праці над собою, письменник здобув усесвітнє визнання. Зустрічі з дуетом «Сива ластівка», який знають не лише в Нових Санжарах, композитором П.Скубієм посилили емоційне сприймання віршів поета-земляка. Учні ставали активними співтворцями уроків рідного краю, позакласних заходів, запропонованих у даній методрозробці. У школі успішно проходять традиційні щорічні конкурси читців творів Бориса Ілліча, власних поезій, присвячених великому українцю — зачепилянину. Учні призери, переможці районних конкурсів декламаторського мистецтва, присвячених видатному поетові.

Учні оформили в класі експозицію до ювілею письменника, мислителя сучасності «Борис Олійник — символ України» (фото в додатку).

Вивчення образності, афористичності, народності мови творів дивовижного лірика має місце й на інших уроках літератури та української мови. Для цього є достатньо матеріалу про життя і творчість Бориса Олійника, зібраного учнями й учителями, збірки з його автографами та подаровані поезії однокласниками поета.

Запропонована розробка уроків та позакласних заходів за творами сучасного письменника-мислителя, талановитого лірика, пісняра може використовуватися на уроках позакласного читання та літератури рідного краю, у позаурочних заходах, засіданнях літературних студій, на заняттях факультативів.

Донести слово поета-земляка, філософа, великого українця до сердець і розуму підростаючого покоління — вимоги самого життя, сьогодення в ім’я майбутнього народу України.

ЛІТЕРАТУРА

1.     Бобрищев К. Отчий край. —П.: 2004. с.534-535.

2.     Клочек Г. Поетика Бориса Олійника, К.: Рад. Письменник, 1989 р.

3.     Матвієнко П.І. Антологія краєзнавства Полтавщини: Науково-методичний посібник.  УМЛШ, № 10, 1985 р., с.7-14.

4.     Олійник Б.І. Стою на землі: Вірші та поеми. —К.: Криниця, 2003.

5.     Олійник Б.І. Вибрані твори У 6 т. —К.: ПТФ «Просвіта», 2007.

6.     Олійник Б. Шлях —К., Народна думка, 1995.

7.     Скубій П. Життя прожити — не поле перейти. 2015 р. Нові Санжари.

8.     Талалай Л.М. Останній романтик, 2003. Криниця, 2003.

9.     Шевченко М.  Камінь з душі: Філософ. лірика/ Післямова— 223 с. — портр.